Тема: Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу

 Опрацюйте теоретичний матеріал, виконайте завдання:

Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

1.Напрями зовнішньої політики США.

Тридцяті роки позначилися глибокою кризою у міждержавних відносинах. Економічні потрясіння 1929 - 1933 рр. не лише дестабілізували світове господарство, а й поляризували світ: США знову повернулися до традиційної для них політики ізоляціонізму, вважаючи, що Європа - цей постійний генератор воєнних конфліктів - заважає економічному процвітанню Америки.  

Відтоді, як під час англо-американської війни 1812-1814 рр. європейці захопили Вашинґтон і спалили Білий дім, Сполучені Штати вже ніколи не відчували загрози своїй національній безпеці ззовні. Майже вся Західна півкуля належала до сфери інтересів США й їх це цілком влаштовувало; гасло панамериканістів «Америка для американців!» дедалі частіше звучало як «Америка - для північноамериканців». Безпека країни стала не просто доконаним геополітичним фактом, а й філософією пересічного громадянина США.  

Америка намагалася проводити багатополюсну політику, активно діючи по всьому світі. Важливим кроком Білого дому стало встановлення у 1933 р. дипломатичних відносин із СРСР та початок економічного співробітництва з Москвою. Того ж року Ф. Рузвелт проголосив політику «доброго сусіда» щодо країн Латинської Америки, де американські інвестиції успішно витісняли британських, японських та німецьких конкурентів.  

Проте 30-і рр. поклали край самозаспокоєнню США. На Сході набирала сили Японія, загрожуючи американській військовій монополії в Тихому океані, Європа була збурена фашистським режимом в Італії та нацистським - у Німеччині. В Америці були достатньо обізнані з «Майн кампф» А. Гітлера, де відверто йшлося про досягнення світового панування, зокрема й над США, щоб зрозуміти, що відтепер жодна країна не може почуватися у цілковитій безпеці.

У США гучніше стали лунати голоси «втручальників» - тих, хто вважав, що й цього разу Америці не вдасться перечекати війну в Європі й необхідно до неї належно готуватися. Проте у серпні 1935 р. в США було прийнято закон про нейтралітет, який означав перемогу ізоляціоністів над «втручальниками».   

Навіть за умов офіційно проголошеного конгресом ізоляціоністського курсу країни, США не були лише пасивним спостерігачем. У цьому, до певної міри, віддзеркалилися суперечності між ізоляціонізмом американських обивателів і прагненням адміністрації президента Ф. Рузвелта до виведення США на шлях світового лідерства. Без активної зовнішньої політики ця мета залишалася недосяжною, адже епіцентром найважливіших подій, що відбувалися у післяверсальському світі, залишалася Європа.   

 

2.Загострення англо-німецьких суперечностей.

Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе, як і Америка, у цілковитій безпеці. Вона тривалий час відігравала роль стримувача французьких претензій на лідерство на континенті, що стало вакантним після поразки Німеччини. Британська зовнішня політика в цілому була доброзичливо налаштована щодо Німеччини. Проте на Туманному Альбіоні були свідомі того, що переможену, але не зломлену Німеччину варто тримати на безпечній відстані. До середини 1934 р. британцям це вдавалося, але зі зміцненням Німеччини стала зростати й напруженість між двома країнами. Велика Британія зі значним запізненням помітила, що А. Гітлер зі спринтерською швидкістю відроджує армію та флот, мобілізуючи всі національні ресурси.   

Саме змагання у військовій сфері, а не, як це було раніше, боротьба за ринки сировини чи конкуренція товарів, спричинили загострення англо-німецьких відносин. У 1934 р. через швидке посилення німецької військової авіації британський уряд прийняв рішення про збільшення впродовж п'яти років чисельності королівських військово-повітряних сил на 41 ескадрилью (понад 800 бойових літаків). У Лондоні віддавали собі звіт у тому, що якщо А. Гітлер випередить Англію в цьому напрямі, то наздогнати Німеччину буде вже неможливо й Британські острови будуть зручною мішенню для ударів німецької бомбардувальної авіації. З огляду на те, що в 1935 р. Німеччина офіційно повідомила про існування в неї забороненої Версальським договором військової авіації, ці кроки були хоч і запізнілими, але життєво необхідними.   

Дошкульним ударом по престижу Великої Британії стало зазіхання Німеччини на святая святих Англії - її першість на морі. Як і у випадку з авіацією, у Лондоні «раптом» виявили, що Німеччина давно нехтує статтями Версальського договору, які обмежували її військово-морський флот. Німеччина таємно будувала надводні кораблі, створювала підводний флот. Це звісно, лякало англійців, а заяви німців, що їхні субмарини не воюватимуть проти торгових суден, наштовхували на думку, що якраз проти них вони і воюватимуть.   

3.Зовнішня політика Франції.

Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р.   

Проте Версальський договір був з точки зору їхніх інтересів недосконалим, оскільки не усував загрози німецького реваншу. До того ж Велика Британія й США не приховували, що посилення Франції не входить в їхні розрахунки. Звідси - новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти.    «Тилові союзи», крім їхньої антинімецької спрямованості, також повинні були замінити для Франції її традиційне партнерство з Росією.   

Згодом, насамперед завдяки зусиллям міністра закордонних справ Л. Варту, Франція змінила своє ставлення до СРСР, чому значною мірою сприяло те, що Радянський Союз мав добрі відносини з Німеччиною. У 1924 р. між Францією й СРСР було встановлено дипломатичні відносини, у 1932 р. підписано пакт про ненапад. Французи вважали, що нерозумно було б перетворювати СРСР, навіть якщо не все в ньому подобалося, у друга Німеччини.   

Франція, маючи на своєму кордоні Німеччину, не могла сподіватися лише на міцні оборонні споруди на французько-німецькому кордоні - «лінію Мажино» - чи на допомогу союзної Англії, а тому частіше поглядала у бік Росії.    У 20-х - на початку 30-х рр. на міжнародних конференціях дедалі частіше порушувалося питання про те, що врівноваження військових сил Франції й Німеччини призведе до загального та вічного миру в Європі. Відповідно до розробленого в Лондоні в 1933 р. «плану Макдональда» передбачалося скоротити в мирний час французьку армію з 500 до 200 тис, а німецьку збільшити до такої ж кількості. План було відхилено, але сам факт його появи свідчив, що Франція повинна була самотужки дбати про свою безпеку.   

У середині 30-х рр. Франція добилася створення ще одного блоку - Балканської Антанти у складі Греції, Румунії, Туреччини і Югославії, а також докладала активних зусиль для збереження своєї колоніальної імперії, насамперед в Африці.   

4.Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору.

Відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні військові кола країни виношували плани реваншу. Заклики до нього знаходили відгук і серед частини німців, які й стали живильним середовищем для встановлення нацистської диктатури в країні. А. Гітлер, що прийшов до влади під гаслом «звільнення нації від пут Версалю», від самого початку вважав, що війна - єдиний засіб розширення «життєвого простору» для Німеччини.    Першим кроком А. Гітлера на шляху до розриву з Версальським договором стали події, пов'язані із Сааром - районом, багатим на залізну руду, який відповідно до Версальського договору на 15 років був переданий під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну в січні 1935 р. в Саарі було проведено плебісцит (голосування), під час якого саарці мали вибрати: або вони хочуть об'єднатися з Німеччиною, або увійти до складу Франції, або ж залишитися під управлінням Ліги Націй. Більшість населення Саару становили німці, чимало з яких, не вірячи в те, що розповідали про нацистську диктатуру, щиро хотіли повернутися до складу Німеччини.   

Результатом голосування стала величезна перевага прихильників приєднання до Німеччини, й 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини.   

Два тижні по тому А. Гітлер офіційно заявив, що він більше не має наміру дотримуватися обмежень щодо переозброєння Німеччини, встановлених Версальським договором, і збільшить чисельність армії до 550 тис. призовників, а згодом Німеччина відновила загальний військовий обов'язок.   

5.Експансіоністські претензії Італії.

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи.   

 

Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу.   

У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.    Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.   

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.   

Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР - на кілька днів її випередила Велика Британія.   

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.   

6.Зовнішньополітична доктрина СРСР.

Характер радянської зовнішньої політики  був  надто суперечливим. Комуністична верхівка СРСР уже усвідомила, що розрахунки на блискавичну «світову революцію» зазнали краху й потрібно уживатися із Заходом. До середини 30-х рр. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни.   

Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світі.   

Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися. Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни.    Відповідно до вказівок Й. Сталіна Радянський Союз нагнітав дух протистояння у міжнародних справах, що заважало тверезо визначитись, де його вороги, а де потенційні союзники. До того ж Й. Сталін послідовно не довіряв Англії і Франції, тому хоча з приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів він й активізував контакти з Англією і Францією, але при цьому мав на меті скористатися «міжімперіалістичними суперечностями».    У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг. Розвиток Радянського Союзу, за впливу на цей процес постаті Й Сталіна, змушував комуністичну верхівку йти на зближення з Німеччиною незалежно від того, які політичні сили були при владі у ній. До початку в 1939 р. Другої світової війни СРСР поставив до Німеччини 2 млн тонн зерна, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни та багато інших матеріалів.   

Крах «воєнного комунізму», згортання НЕПу та перехід до сталінського варіанту «форсованої індустріалізації - запоруки реалізації доктрини «світової комуністичної революції», змушували Й. Сталіна шукати шляхів до налагодження економічних зв'язків з ненависним йому Заходом. Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х рр., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.   

Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, - провалe другої п'ятирічки.   

Саме тоді Й. Сталін звернув погляд до Німеччини, яка, затиснута в прокрустове ложе статей Версальського договору, конче потребувала джерел сировини та ринку збуту своїх товарів. Те, що Берлін і Москва перебували у подібному становищі й вважали себе приниженими Версалем, робило їх природними союзниками у боротьбі за ліквідацію усієї повоєнної спадщини Версальських угод.   

Завдання

Занотуйте в зошит зведену таблицю:

Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу
США	ü Політика “доброго сусіда” з країнами Латинської Америки ü Дипломатичні та економічні відносини з СРСР ü Політика ізоляціонізму з європейськими державами
Англія	ü Стримування французьких претензій на лідерство ü Позитивне відношення до Німеччини
Франція	ü Створення “тилових союзів” у Східній, Південній і Центральній Європі: Мала Антанта (Чехословаччина, Югославія, Румунія); Балканська Антанта (Греція, Румунія, Туреччина, Югославія) ü Прохолодні відносини з Англією та США ü Зміна ставлення до СРСР на позитивне ü Пильнування за дотриманням умов Версальського договору Німеччиною
Італія	ü Збільшення своєї території за рахунок деяких європейських держав ü Дипломатичні відносини з СРСР ü Активне освоєння африканських колоній ü Союз з Японією та Німеччиною ü Підтримка антидемократичних сил в Єгипті та антифранцузькі виступи в Сирії та Лівані
Японія	ü Загострення суперечностей з Англією та США ü Зростання агресії з метою встановлення лідерства в Азії
СРСР	ü Недовіра до Англії та Франції ü Зближення з Німеччиною ü Економічне співробітництво з США ü Територіальні претензії до Польщі, Румунії, Фінляндії, Угорщини, Латвії, Литви та Естонії
Німеччина	ü Порушення положень Версальського договору ü Підготовка до війни (мілітаризація) з метою досягнення реваншу